Легенда про добротворця

Я чув цю легенду від багатьох. Воєнфельдшер Влас Лядовський ніколи й ні в кого не проходив медичної науки, а взяв її спочатку сам із себе, згодом перейняв як спадок од свого батька, що дивовижно знався на травах. З цими знаннями пройшов «санітаром» (так він сам себе називав) всю першу світову війну. А коли повернувся додому з червоним хрестом на санітарній сумці, люди по своїй щирій наївності прозвали його фельдшером. А що Влас Вікентійович був надто моторний і непосидючий (ходив з підбігом), додали ще й прізвисько Побєга.

Усе йшлося на гаразд, як і личить порядній сім'ї, доки зайшлі на постій гайдамаки не нанесли в подніпровсько-сулинські поселення висипного тифу. Люди мерли на вулицях, на городах, на плавнях. І не знаходилось рятунку, бо не було тоді ніяких засобів проти цієї пошесті. Про це знали і хворі, але кликали фельдшера, молились на нього, благаючи ліків. Тоді Влас Вікентійович, одягнувши через плече санітарну сумку з червоним хрестом, пішов од хати до хати, од села до села, цілими днями не буваючи дома. Не боявся хиткого човна, не гребував труською однокінкою — увечері і вдосвіта, коли покличуть люди. Слава про Фельдшера-з-Червоним Хрестом хвилею котилася по всій окрузі.

Про можливості його лікування ходили ймовірні і неймовірні чутки, а самого Власа Лядовського малювали спасителем. У санітарній сумці його частіше всього було порожньо. Лиш слабко пахло ще воєнною йодовою настойкою та всіма травами й корінням навколишніх плавнів. Ліки готувалися у кожній хаті окремо. Це був або порошок з городиської глини, яка була в кожній оселі, бо нею білували помешкання, або настойка з якоїсь трави чи коріння, квашені червоні буряки, що їх клали кришениками у вуха од температури, розведений гас чи дьоготь. І допомагало. Вже тим, що в той час поголовного мору, коли люди сахалися одне одного, щоб не заразитися, він, так само вразимий, безстрашно заходив до хати і в кожну приносив хоч крихту надії. Та Зло підстерігає Добротворця кожну мить, на кожному кроці. Воно слало на нього Прокляття, кидало Вогнем, наряджало цілі полчища Нужі, щоб оточити, звалити з ніг, запалити, заїсти хворобою... І щоб нікуди від неї не втік, не відкараскався...

Якогось дня Фельдшер-з-Червоним Хрестом забився в Дубрів'я, а звідти в Мокловоди. Допоміг усім нуждотним і благаючим. Без почестей, без проводів, попрощавшись з крайньою хатою, вийшов за хутір. На весь обшир стоїть розімліле літо. Пахне житнім колосом і свіжим молоком. Природі, видно, мало діла до людського лиха. Гарно йти навпростець до Воїнського перевозу то нивами, то луками. Аж п'яніє серце, аж млявить-ся тіло. На голову, на спину, на ноги ніби хто бризкає вогнем, і міниться світ. «Треба спішити, люди ждуть, але... перечасую втому. Приляжу ось тут, під бугриком проти сонця». Гарно холодить земля жарке тіло. Очі сплющуються, і голубе небо з темнуватими хмарами зливається з зеленою землею в жовту пляму. Стихнулись і місце, і час...